Естонський дипломат та радник спецслужб Ерік Крос та старший співробітник RUSI Грег Міллс проаналізували гібридну війну росії проти демократій Заходу і виклали свій алгоритм протидії їй. На їхню думку, росія потребує симетричних відповідей. Натомість бажання не роздратувати росіян та інших авторитарних лідерів є однією з найбільших слабкостей у сфері безпеки, від якої зараз страждають ліберальні демократії.
Країнам Заходу час прокинутися: градус російських провокацій зростає
"Вовк, що кружляє навколо овець". Так Крістофер Стіл описував стосунки путіна із Заходом. Справу самого Стіла Кремль зробив частиною своєї стратегії когнітивної війни. Колишній співробітник MI6 склав досьє 2016 року, де стверджувалося, що Дональда Трампа роками до першої перемоги на виборах пестувала й підтримувала Москва. Досьє містило, найімовірніше, російську дезінформацію, скроєну так, щоб розщепити аудиторію на тих, хто вимагатиме більше, і тих, хто відкидатиме весь текст. Так і сьогодні путін проводить ширшу стратегію вкидання токсичного сумніву у свідомість Заходу. Він сіє невизначеність не лише щодо США, а в кожній країні й у кожній сфері, де важливі довіра та єдність.
Відтоді світ хитнувся на користь автократій та їхніх зловмисних порядків денних: руйнування міжнародного порядку, заснованого на правилах, стало реальністю, а з ним почастішали геополітичні збої на кшталт трансатлантичного розколу. Демократія відступає перед авторитаризмом. Freedom House, що від 1941 року відстежує стан свобод, визначила 2025-й 19-м роком поспіль згортання свобод через політичні репресії, збройні конфлікти та авторитаризм.
росія – головний діяч нового шаблону конфлікту, який окреслює термін "гібридна війна": формат, що дозволяє Кремлю подолати свою асиметрію сил, дестабілізувати Європу, вибудовувати союзи по світу, зокрема в Африці, й просувати імперські амбіції в Україні, підриваючи підтримку Києва.
Але інші країни, зокрема по обидва боки Тайванської протоки, вчаться на досвіді Москви та реакції Заходу. Ці уроки слід засвоїти якнайшвидше, насамперед в боротьбі за демократію та проти авторитаризму.
Уроки "сірої зони"
"Гібридна війна", також відома як "сіра зона", описує спектр ворожих дій, що не перетинають поріг, який запускає військову відповідь: від політичного втручання на одному кінці до кібератак, убивств і неконвенційного конфлікту, як-от таємне вторгнення до Криму в Україні, на іншому. Жабу підігрівають настільки повільно, щоб вона не ризикнула вистрибнути з каструлі.
Ця форма війни поєднує традиційні та нестандартні тактики, залучає як державних, так і недержавних виконавців, шпигунство, відмивання коштів, диверсії та підрив промислового потенціалу, і зазвичай більше спирається на інформаційну й кібервійну, ніж на кінетичні операції. Це відображає розмитий простір між конфліктом і миром у міжнародних відносинах.
Як зауважив тайванський стратег і адмірал у відставці Лі Сі-мін, конфлікт у "сірій зоні" поєднує загрози, залякування та страх. У випадку Тайваню така форма примусу спрямована на те, щоб відрадити Тайбей від можливого проголошення незалежності та не допустити підтримки Тайваню з боку інших.
Така система ведення війни водночас є відлунням минулого і провісником майбутніх конфліктів. Вона нагадує, що чим більше все змінюється, тим більше залишається незмінним, особливо коли йдеться про зовнішню та безпекову політику росії.
У 1584 році естонський літописець Балтазар Руссов зауважив, що російська військова міць ґрунтується не на відвазі, силі чи потузі, а радше на опортунізмі, хитрощах і залякуванні, додавши, що коли Москва натикалася на спротив, вона нічого не досягала.
Володимир Ленін описував сталі відносини Москви із Заходом як "стан часткової війни". Задовго до часів путіна це включало обман, підривну діяльність, дезінформацію, психологічну війну та фінансування внутрішніх агентів за кордоном із метою сіяти та експлуатувати розбіжності між західними суспільствами.
Сіра традиція в росії
Темп останніх подій свідчить, що росія посилила атаки: зондує оборону НАТО дронами та надзвуковими винищувачами, зламує ключові інфраструктурні системи та здійснює вбивства з певною зухвалістю, якщо не з деякою недбалістю. Атака "Новачком" на колишнього офіцера ГРУ Сергія Скрипаля в Солсбері 2018 року стала продовженням убивства дванадцятьма роками раніше ексофіцера ФСБ Олександра Литвиненка, у чай якого у лондонському готелі Millennium підмішали полоній. Литвиненко, перебіжчик із ФСБ (правонаступниці КДБ), увів у обіг термін "мафіозна держава" для опису путінського режиму. 2013 року бізнесмена-втікача й колишнього соратника путіна Бориса Березовського знайшли повішеним у його лондонській квартирі.
Ці випадки тьмяніють у порівнянні з державними вбивствами в самій росії – журналістів та інших політичних опонентів: серед них редактор Forbes Russia Пол Хлєбніков і Анна Політковська, а також лідер антикремлівської партії "Ліберальна Росія" Сергій Юшенков, застрелений біля свого будинку в Москві; юрист Сергій Магнітський; реформаторський губернатор Борис Нємцов; а в лютому минулого року – Олексій Навальний, ув’язнений опозиційний політик. Обсяги і частота цих нападів притуплюють чутливість аудиторії до кожного окремого випадку, тож постає ризик долі прислівної "жаби", яку повільно доварюють.
І знову: у радянський період політичні вбивства були нормою: і як спосіб усунення опонентів, і як сигнал про "довгу пам’ять" держави. Сталін довів це до рівня мистецтва. Його запеклого ідеологічного суперника Льва Троцького вбили льодорубом у Мексиці в серпні 1940 року, а болгарського дисидента-письменника Георгія Маркова у вересні 1978-го усунули парасолькою з наконечником, просоченим рицином, коли він чекав на автобус на мосту Ватерлоо дорогою на роботу до BBC.
Сталіна офіційно визнано винним у репресуванні 777 975 людей за політичними обвинуваченнями в 1929-1953 роках, причому більшість із них – 681 692 було страчено у 1937-1938 роках, під час іеликої чистки. За неофіційними оцінками, ця цифра сягає 1,2 мільйона.
Короткий період після завершення Холодної війни від 1990 року до мюнхенської промови путіна на Конференції з безпеки 2007 року лишається винятком із цього шаблону насильницької поведінки росії. У Мюнхені російський лідер розкритикував домінування США у світових справах і розширення НАТО, "втручання" у російські вибори та "порушення" ядерних договорів, заявивши, що росія більше не буде миритися із "однополярним світом".
Є й інші константи, зокрема використання пропаганди. Як зауважив начальник Генерального штабу рф Валерій Герасимов, це "найперспективніший вид зброї". Під час холодної війни Москва спиралася на свій відділ АГІТПРОП як канал для дезінформації. У доцифрову епоху це були культурні обміни, кіно та театр. Нині цю роль відіграють RT, Sputnik і X, а також інші соцмережі. Меседж залишається простим, і хоч контент може бути фейковим, його повторюють до нескінченності, поки він не заглушить інші сигнали.
Загроза військових дій зберігається, хоча російська воєнна машина – лише примарна подоба своєї радянської попередниці. Сучасний кінетичний аспект варіюється від звичайної війни в Україні до "приватної військової допомоги" державам Африки. Такі збройні недержавні суб’єкти, за даними Freedom House, роблять світ менш вільним і менш безпечним, зокрема в Центральноафриканській Республіці, Судані та по всьому Сахелю, включно з Малі та Буркіна-Фасо.
Потоки капіталу крізь конфлікти
Гроші й далі відіграють роль у політичному втручанні, не обовʼязково купуючи лояльність, а змушуючи опозицію мовчати. Є й похмуріший аспект: коли західні лідери віддають перевагу авторитаризму над демократією, зосереджуючись на швидкості й масштабі накопичення багатства, а не на правах людини.
Підтримка опозиційних сил за кордоном теж не є новою. Ті самі тактики використовують і інші, як зауважив Ленін: "У політиці немає моралі. Є лише доцільність". Новим є інше: зміщення акценту з підтримки лівого руху на правих популістів. Мета лишається та сама: радикалізувати політичну дискусію, відволікаючи і розпорошуючи опір до зовнішньої політики росії в інших регіонах.
Як і за Холодної війни, коли СРСР спонсорував сателітні режими, зараз існує чіткий набір прийомів для підтримки спорідненого авторитаризму. Там, де режими маніпулюють виборами, щоб утриматися при владі, зміцнюючи хватку еліт, росія й Китай, серед інших автократій, поруч, пропонують підтримку, звужуючи простір для демократичної конкуренції. Держава і партія зливаються, бо безпеку держави свідомо ототожнюють зі стабільністю режиму.
Це видно на прикладах у світі – від Венесуели через Уганду і Танзанію до Грузії.
Інтегрована відповідь
Якщо модель російських уподобань є чіткою, то такою ж є і потреба виробити те, що генерал сер Нік Картер, колишній начальник Штабу оборони Великої Британії, описує як "доктрину інтегрованих дій" для реагування на гібридну війну. Демократичним державам зазвичай це дається не надто добре, адже вони інстинктивно орієнтовані на короткострокові виборчі перспективи, в яких вони функціонують.
Але нічого не робити – не варіант. Як сказав ветеран військової журналістики і письменник сер Макс Гастінґс про британські спроби загравати з Трампом: сподіватися, що ти будеш останнім, кого зʼїсть крокодил, – не життєздатна стратегія.
Існують кращі альтернативи.
По-перше, називати це війною. Використання термінів на кшталт "гібридна війна" чи "сіра зона" вводить в оману; точніше говорити "підривна діяльність", "саботаж", "правова війна", "тероризм", "політичні вбивства", "убивства", "незаконні вторгнення з повітря, моря й суходолу" та "кібер- чи політична війна". І якщо росіяни чи китайці, іранці, північнокорейці або хто інший здійснюють кібератаку, слід не лише визнати, оцінити і визначити її, а й діяти. Мета росії підірвати довіру до демократій та інституціоналізувати пасивність досягається тоді, коли суспільства відчувають безпорадність перед такими діями. Мета Заходу має бути не лише підвищити стійкість, а й запобігати цим діям. Чіткість діагнозу дасть змогу ясно зрозуміти проблему і можливості розв’язати її. Наприклад, коли опозицію підривають через хибні або навіть фальсифіковані виборчі процеси, потрібен опрацьований "план дій зі змін" із деталізацією ролей і меж для внутрішніх та зовнішніх, державних і недержавних, національних і наднаціональних суб’єктів.
З іншого боку, держави повинні належним чином готуватися до звичайного збройного конфлікту, приділяючи таку ж увагу чисельності та підготовці, як і технологіям та озброєнню.
Так само необхідно чітко розуміти, як звужувати розмиті конфліктні зони, які експлуатують росіяни та інші. Нездатність зробити це лише підвищує ризики російської експансії та ескалації.
Це вимагає усвідомити, що ми сьогодні перебуваємо в новій холодній війні; що альянси мають обовʼязки, якщо хочуть бути ефективними (зокрема щодо оборонних видатків); що потрібно проводити червоні лінії й тримати довіру, не в останню чергу підтримуючи Україну. Не недооцінюючи і не переоцінюючи російські можливості, завдання – збудувати політичну й інституційну стійкість, аби переважити і пережити рецидивістський Кремль.
Це стосується й інших країн поза межами Європи. Епоха російського експансіонізму шкодить і їм, про що свідчать режими в ЦАР, Малі, Судані та інших країнах, де політика і люди стали зброєю в глобальній концепції путіна.
Прозорість допомагає. Корупція і авторитаризм процвітають у темряві. Каламутні води до вподоби зловмисним іноземним агентам, так само як публічність – найкраща протиотрута. Фінансування вільної преси – це, мабуть, найкраща інвестиція, яку можуть зробити філантропи та бізнеси, що прагнуть позитивних змін. Всупереч твердженню Трампа, який, критикуючи "фейкові новини", використав фразу Леніна і Сталіна про те, що четверта влада є "ворогом народу", чим вільніша преса, тим краще.
Політичні опозиції в авторитарних державах мають організовуватися. Їм слід поставити собі одне головне запитання: як ми збільшуємо свій важіль впливу на режим? Це стосується як внутрішньої організації, так і зовнішньої діяльності, а також розуміння спектра радикальних опцій.
Втім, слід системно знижувати очікування на "порятунок ззовні". Зовнішнім акторам, зі свого боку, варто триматися старого кредо: "Насамперед не нашкодь". Вони мають опиратися спокусі торгувати й наживатися на звʼязках з автократами і визнавати помилку там, де це стається.
Єдність демократів є ключовою і залежить від лідерства та організації. Це дещо схоже на пасіння кішок, але цьому сприяє поєднання чітких процедур, видатних особистостей та потужних наративів.
Як зазначає Freedom House, "усі, хто розуміє цінність політичних прав і громадянських свобод, мають діяти разом на захист демократії".
Така "повстанська кампанія за демократію" вимагає кращої організації та підготовки, складних рішень і великої витривалості, памʼятаючи, що врядування – це не лише про високі ідеали чи адміністрування, а і лідерство.
Щоб протидіяти гібридній війні, головне – робити з росією те саме, що вона робить з іншими, тільки краще: діяти також нижче порогу міжнародної агресії, тягти її на кількох фронтах, виснажувати енергію, увагу й ресурси. Страх "не роздратувати" росіян та інших автократів – одна з найбільших уразливостей безпеки, від якої нині потерпають ліберальні демократії.
Джерело: RUSI