Старший стратег RBC BlueBay Asset Management і науковий співробітник Chatham House Тімоті Еш аналізує іранську кризу через призму мотивацій ключових гравців – Ізраїлю, Ірану, країн Перської затоки та Дональда Трампа. Він доходить висновку, що саме особисті інтереси его останнього стали вирішальним каталізатором ескалації. Ізраїль скористався слабкістю американського керівництва, щоб усунути екзистенційні загрози, тоді як Іран, загнаний у кут і позбавлений звичної стратегії стримування, тепер змушений вдаватися до непередбачуваних і раніше немислимих кроків. Трамп, керований не стратегічними інтересами США, а власним его, рейтингами та страхом внутрішньополітичних поразок, перетворився на найнебезпечніший і найменш передбачуваний чинник у цій грі. У підсумку світ входить у фазу, коли багатосторонні інституції послаблені, а всі головні актори – від Тегерана до Вашингтона – готові переступати межі, які ще вчора вважалися неприйнятними.
Небезпечна багатополярність. Світ стає менш передбачуваним
Цей багатополярний світ, який, схоже, намагаються вибудувати Трамп, путін та інші, не виглядає безпечнішим і передбачуванішим – швидше навпаки, якщо згадати про триваючі війни в Україні, Ірані та інших країнах.
Щодо Ірану, то, як і багато інших людей, я намагаюся зрозуміти, що відбувається: які тут рушійні сили, куди все це веде і що означає у ширшому контексті.
Для початку спробуймо зрозуміти, як ми дійшли до цього моменту, і які саме дії Трампа та Нетаньягу в суботу вранці стали тим самим "натисканням на курок", що запустило удари по Ірану. Звісно, можна повернутися далеко в минуле – до 7 жовтня, до подій, що відбулися до або після цього. Але почнімо з переговорів, які тривали минулого тижня, і з того, чому ми побачили перехід від ситуації, коли, за словами міністра закордонних справ Оману, угода була майже досягнута, до моменту, коли щось змінилося – і це спонукало Трампа та Ізраїль натиснути курок і розпочати руйнівні атаки, значно масштабніші, ніж очікувалося, унаслідок яких загинули верховний лідер Хаменеї та велика кількість вищих керівників Ісламської Республіки.
На мій погляд, щоб розібратися, треба подивитися на мотивації ключових гравців. Ізраїль, Ісламську Республіку і навіть країни Перської затоки відносно легко зрозуміти, а непередбачуваним чинником залишається Трамп.
Ізраїль: стратегія усунення зовнішніх загроз і внутрішній інтерес Нетаньягу
Очевидно, що з 7 жовтня Нетаньягу поставив собі за мету усунути всі основні зовнішні загрози для Ізраїлю. Ізраїль усвідомив свою військово-технологічну перевагу над противниками, зокрема Іраном, "Хезболлою", хуситами і навіть Хамасом у Газі. 7 жовтня стало поштовхом, і Нетаньягу побачив можливість – спершу через слабкість президентства Байдена в останні дні його каденції, а потім через опортунізм президентства Трампа – скористатися цією перевагою й усунути заклятих ворогів в Ірані та інших країнах. Нетаньягу вдалося нав'язати порядок денний і підштовхнути США до реалізації його цілей. Важливо також пам'ятати про особистий інтерес Нетаньягу: воєнна риторика допомагає відволікати увагу від його судових проблем усередині країни – і навіть може бути використана як спосіб спробувати покласти їм край.
Іран: логіка виживання, стримування і контроль ескалації
Для Ісламської Республіки та її керівництва це питання виживання. З моменту свого створення вона перебуває під майже постійним тиском і ударами з боку США, Ізраїлю та їхніх союзників. Вона вибудувала оборону на багаторівневому стримуванні, включно з ядерною програмою, програмою балістичних ракет і мережею підконтрольних угруповань. Однак Ісламська Республіка доволі виважено підходить до ескалації конфлікту, завжди намагаючись ретельно зважувати свої дії та сигналізувати про них, щоб обмежити ескалацію з боку США та Ізраїлю і не дати їм приводу наростити удари до рівня, який становитиме загрозу існуванню Ірану.
Іран не ескалював конфлікт і не атакував країни Перської затоки до початку нинішньої серії ударів США та Ізраїлю, оскільки ще не вважав це загрозою своєму існуванню. Натомість він бачив у покращенні відносин із країнами Перської затоки можливість для економічного співробітництва. Також Тегеран сподівався, що це посилить його позиції на переговорах: країни Перської затоки, прагнучи зберегти власну безпеку, лобіюватимуть деескалацію з боку США та Ізраїлю.
Іран мав ядерну програму і міг би раніше розпочати розробку ядерної бомби або засобів її доставки. Стів Віткофф припустив, що Іран мав достатньо розщеплювального матеріалу, щоб виготовити одинадцять бомб. Але він цього не зробив, оскільки розумів: розробка ядерної бомби негайно спричинить удари з боку США та Ізраїлю.
Загалом Іран доволі легко було "прочитати", але Ізраїль використав цю передбачуваність собі на користь, викривши його блеф і постійно підвищуючи ставки, знаючи, що на кожному рівні Ісламська Республіка або відступить, або не зможе відповісти на ескалацію.
Країни Перської затоки: "Візія 2030" і ставка на деескалацію
Справедливо сказати, що десять років тому Саудівська Аравія була б рада, якби США усунули загрозу з боку Ірану. Але з приходом Мухаммеда бін Салмана ситуація змінилася. Саудівська Аравія просуває програму економічного співробітництва з Іраном, вважаючи це найкращим способом забезпечити безпеку для реалізації своєї амбітної програми економічного розвитку. "Візія 2030" та подібні стратегії у Перській затоці – для таких країн, як ОАЕ, Оман, Катар та інші – спираються на передумову безпеки, яка має дозволити диверсифікувати економіку від енергетики до туризму і логістики. Країни Перської затоки посилили співпрацю з Іраном і були готові лобіювати умови миру між Іраном та США/Ізраїлем.
Трамп як чинник невизначеності
Він змінює правила гри або просто їх ламає. Останніми роками попередні адміністрації США намагалися співпрацювати з країнами Перської затоки, щоб досягти мирного врегулювання з Іраном. Трамп перевернув усе з ніг на голову. І тут важливо пам'ятати: на відміну від попередніх лідерів США, і певною мірою подібно до Нетаньягу, у Трампа є власний порядок денний, відмінний від порядку денного США. Трамп думає насамперед про себе, своє его та власні інтереси. Ключова відмінність цього терміну від його першого президентства – коли він, можливо, тримав під контролем неоконсерваторів щодо Ірану на кшталт Болтона, – у тому, що нині Трамп стикається з серйозними загрозами й ризиками всередині країни. По-перше, це розслідування у справі Епштейна, яке нікуди не зникає, і з огляду на його зв'язки з Епштейном Трамп має турбуватися про появу нових доказів. Справа Епштейна залишається токсичною темою, яку не вдається "перекрити". Трамп, схоже, відчайдушно намагається змінити інформаційний порядок денний. Далі – низькі рейтинги Трампа в опитуваннях (частково пов'язані зі справою Епштейна, але також і з поляризаційною політикою, зокрема навколо Імміграційної та митної служби США (ICE), а також із K-подібним економічним відновленням). Наразі схоже, що Республіканська партія може втратити не лише Палату представників, а й, можливо, Сенат. Як казав спікер Джонсон, це може означати кінець президентства Трампа: новий раунд імпічменту – і, ймовірно, у опонентів буде значно більше підстав атакувати його вдруге.
Як працює маніпуляція
Просто кажучи, Трамп вважає, що не може дозволити собі програти проміжні вибори. Він відчайдушно шукає великої перемоги, тому готовий іти на великі ризики, зокрема щодо Ірану, – що суперечить самій суті гасла "Зробимо Америку знову великою" (MAGA) про відмову від закордонних воєн. Трамп – людина, яка хоче залишити слід в історії, у багатьох сенсах соціопат, легко піддається маніпуляціям через самолюбство, і, на мою думку, Нетаньягу (і путін у цьому сенсі) раз по раз грають на цьому. Спочатку Нетаньягу протягом 12 днів поступово послаблював позиції Ірану, а потім запропонував Трампу "вишеньку на торті" – можливість застосувати протибункерні бомби, щоб спробувати знищити іранську ядерну програму у Фордо та інших місцях. Трамп не зміг встояти, і, як мені здається, цього разу ми знову побачили те саме.
Трамп, імовірно, був розчарований тим, що така можливість могла б з'явитися наприкінці року, коли в Ірані відбулися великі демонстрації опозиції. США могли б тоді застосувати силу, щоб змінити хід протестів, і Трамп підбурював протестувальників, обіцяючи їх захищати. Але в результаті стратегічної помилки американські війська були розгорнуті за тисячі кілометрів – у Карибському басейні – в рамках іншого марнославного проєкту Трампа щодо усунення Мадуро.
Ісламська Республіка тоді не повірила блефу Трампа, але, гадаю, Трамп цього не забув. Цього разу, на мою думку, Нетаньягу зіграв на самолюбстві Трампа, розповівши історію про те, що Хаменеї та левова частка керівництва Ісламської Республіки збираються разом, і що превентивним ударом можна обезголовити керівництво. Це, мовляв, знову підштовхне опозицію до активізації і наблизить зміну режиму. Трампу, ймовірно, пропонували просту логіку: що вам втрачати – вас запам'ятають як президента, який усунув Хаменеї, помстився за захоплення посольства в Тегерані та вибухи в казармах і посольстві в Бейруті. А якщо події підуть на вашу користь, режим може впасти й принести справді історичні зміни в Ірані – і тоді, без сумніву, голосів "за вас" стане ще більше.
Трамп виграє проміжні вибори, і Трампу пробачать справу Епштейна (як би дивно це не звучало). "А що в цьому поганого?" – нібито запитував Нетаньягу. "Що зробив Іран у відповідь на вбивство Сулеймані або Насралли, або навіть на червневі атаки на Фордо та інші об'єкти?" Це, мовляв, удар без відповіді для Трампа та Ізраїлю. Трамп не втримався.
Зміна іранської логіки: "немислиме" як новий механізм стримування
Але все сказане вище не враховувало одного: для ісламського режиму головне – виживання. Коли Трамп, Нетаньягу та інші почали говорити про зміну режиму як про мету, Ісламська Республіка повірила, що йдеться саме про це. На мою думку, Трамп, його команда та Нетаньягу припустилися фундаментальної помилки, вважаючи, що якщо "відрубати голову", то режим упаде. Вони не врахували, що існує стале ядро – ідеологічно мотивована підтримка Ісламської Республіки (можливо, 15-20%), – готове померти за режим і таке, що все ще має монополію на зброю. Є також ідеологія управління і навіть релігійна доктрина, побудована на логіці виживання: перечекати, сховатися, передати естафету наступному "віруючому" в черзі – й так продовжувати Ісламську Республіку і шиїтський рух. Побачивши, що Ісламська Республіка нині стикається з екзистенційною загрозою, а її попередня політика виваженої реакції та стримування зазнала гучної поразки, вона зробила висновок: передбачуваність більше не є перевагою. Цього вони, за автором, навчилися у Трампа. Тож новою відповіддю стає "немислиме" – удар по державах Перської затоки, закриття Ормузької протоки або принаймні оголошення наміру це зробити. Можливим наступним сигналом може стати прагнення створити ядерну бомбу або запуск нової глобальної кампанії тероризму як частини нової стратегії стримування.
Зараз це поранений режим, який шукає нові механізми стримування та непередбачуваності, і "немислиме" стає частиною цієї логіки.
"Доктрина "Донро" чи "Donald Trump First"
По-перше, ризики значно вищі, оскільки є гравці, чиї межі для дій суттєво знизилися.
По-друге, попередній консенсус – провал переговорів, потім обмежені військові дії США/Ізраїлю, постановочна реакція Ірану, а далі угода, яка може протриматися рік або більше, після чого світ переходить до наступної глобальної кризи, – вже не виглядає правдоподібним. У цьому контексті атаки на країни Перської затоки поставили під сумнів саму їхню бізнес-модель – туризм, логістику та енергетику під прикриттям "залізної" безпеки. Якою б не була досягнута угода, поріг для ескалації конфлікту Іраном за допомогою ударів дронів у Перській затоці суттєво знизився. І на цьому етапі Іран, схоже, має значно більшу витривалість до таких ударів, ніж країни Перської затоки – до їхнього відбиття.
Чи захочуть туристи та торговці користуватися послугами країн Перської затоки, якщо немає чіткої ясності щодо стійкості будь-якої угоди та її значення для регіональної безпеки? Очевидно, що Ізраїль налаштований на знищення Ісламської Республіки, а це означає, що він і надалі прагнутиме "косити траву" регулярними атаками, незалежно від того, яку короткострокову угоду може бути укладено. Це, за автором, підтверджує й досвід домовленостей у Лівані. Якщо Ізраїль, а можливо, і США атакують Іран через шість місяців, чому Іран не відповість знову, відправивши дрони для атак на країни Перської затоки? Цей постійний ризик тривалого й значно більш непередбачуваного конфлікту тиснутиме на економіки країн Перської затоки.
Тому, в певному сенсі, країни Перської затоки потребують остаточного рішення –- можливо, зміни режиму в Ірані. Вони можуть бути готові підтримати таку операцію військовими засобами, але їхні можливості обмежені. Чи здатні арабські держави Перської затоки ввести достатньо військ, щоб змінити хід подій? І чи взагалі вони захочуть такої військової авантюри в Персії?
Тоді, ймовірно, на США чинитиметься дедалі більший тиск з боку Ізраїлю та Перської затоки з вимогою зміни режиму в Ірані. Можливо, цим і пояснюється згадка Трампа цього тижня про можливість обмеженого введення американських військ на територію країни – те, що прихильники MAGA після поразок в Іраку та Афганістані раніше відкидали.
Але ми вже бачили це багато разів – у В'єтнамі, Іраку чи Афганістані, – коли США поступово втягувалися у дедалі більший конфлікт. В Ірані, де режим міцно закріпився, зміна режиму буде дуже складною. І наразі, схоже, США мало розуміють, як саме така зміна режиму може виглядати. Варто також зазначити: Ізраїль підбурює іранських курдів до повстання проти Ісламської Республіки, що викликає серйозне занепокоєння Туреччини, але водночас ризикує спричинити ширший конфлікт і підірвати курдський мирний процес у Туреччині, а також мир у Сирії та Лівані.
Мене також турбує те, що з огляду на низькі рейтинги Трампа в опитуваннях і те, що загибель Хаменеї не дала бажаного результату, поглиблення конфлікту в Ірані може стати для Трампа привабливим варіантом у координатах "ризик – віддача". Великий конфлікт в Ірані також може дати Трампу привід обмежувати демократію в країні та відтерміновувати проміжні вибори, якщо він вирішить, що все одно їх програє.
По-третє, те, що ми бачимо в діях Трампа в Ірані, а раніше у Венесуелі та щодо Гренландії, – це поведінка людини, якою керують его, егоїзм і можливість. Уявлення про існування якоїсь великої стратегії Трампа – доктрини Донроу ("Доктрина "Донро" – поєднання слів "Дональд" і "Монро" – це правий термін, запущений у обіг у 2026 році, яким описують сприйману зовнішню політику адміністрації Трампа, спрямовану на переутвердження домінування США у Західній півкулі – iPress) – безсумнівно, було зруйноване його діями в Ірані. Пам'ятаєте тезу MAGA: "більше ніяких закордонних авантюр, якщо це не в інтересах США"; захист власного континенту та побудова оборони й економіки проти Китаю? Саме так пояснювали виведення військ із Європи та обмеження поставок зброї в Україну – лінією Елбріджа Колбі щодо економії ресурсів для протидії Китаю. То чому ж зараз витрачати обмежені ресурси протиповітряної оборони у війні в Ірані, яка має мінімальний безпосередній вплив на США? Це не має сенсу, якщо не дивитися на це як на рішення Трампа, що базуються на его, егоїзмі та можливості, або DTF: Donald Trump First (Дональд Трамп перш за все).
Усе це означає, що в найближчі місяці варто очікувати від Трампа ще більш непередбачуваних кроків, якщо його дії справді спрямовані на покращення жалюгідних рейтингів: маніпулювання проміжними виборами на свою користь або, можливо, ще ризикованіші військові авантюри в інших регіонах. Це президент, який має набагато нижчу толерантність до ризику, бо внутрішні загрози, з якими він стикається, переважають ризики зовнішньополітичних дій, як, наприклад, війна в Ірані. А для Трампа і його способу мислення завжди є хтось інший, хто "наведе лад", і завжди є хтось інший, кого можна звинуватити.
Тому в найближчі місяці слід очікувати від Трампа несподіваного і немислимого.
Вторгнення в Гренландію – чому б ні?
Угода з путіним, щоб нашкодити Україні, також можлива?
Але й щодо Ірану попередня політика ретельно вивіреної реакції, що передбачала контрольовану ескалацію, зазнала невдачі. Тож непередбачуваного слід очікувати і від Ірану – зараз можливе все.
І все це може мати глобально системні наслідки у світі, де Трамп настільки ослабив багатосторонні інституції, що, на мою думку, їм буде складно координувати реакцію на подію масштабу глобальної фінансової кризи.
Я уявляю собі картину, коли Меланія Трамп очолює Раду Безпеки ООН у день, коли горіла Перська затока. Яке бачення – але, без сумніву, саме таке бачення Трамп хоче продемонструвати: беззубу ООН і свою "Раду миру" як справжній орган, що ухвалює рішення.
По-четверте, чи є Китай переможцем від підвищення цін на нафту?
Можливо. Але Китай, безсумнівно, буде задоволений тим, що США, ймовірно, знову застрягли в тривалій війні на Близькому Сході і швидко вичерпують запаси протиповітряних ракет. Чи настав час захопити Тайвань? Можливо. З огляду на те, що Трамп не виявляє особливого інтересу до захисту Тайваню, а навпаки, здається, просуває політику "сила є право", згідно з якою великі держави беруть те, що можуть, це може стати зеленим світлом для Сі Цзіньпіна.
По-п'яте, чи є росія переможцем від підвищення цін на нафту?
Певною мірою. Але я сумніваюся, що путін буде радий бачити потенційну втрату ще одного союзника – Хаменеї – після втрати таких друзів, як Янукович, Каддафі, Асад і Мадуро, а також, можливо, Куби в найближчому майбутньому. З огляду на значну технологічну перевагу військової техніки США, продемонстровану в нинішньому конфлікті, путін може замислитися: чи не він наступний? Чи достатньо цього, щоб він поспішив укласти угоду щодо України? Поки що ні. Найімовірніше, путін захоче почекати й подивитися, як розвиватиметься війна в Ірані і чи дасть вона йому додаткову перевагу над Трампом. Або ж він чекатиме, що позиції Трампа послабнуть у контексті проміжних виборів і подій в Ірані через невдалу операцію зі зміни режиму, щоб виграти час.
По-шосте, з огляду на ризики, які, на мій погляд, є системними, мене здивувала порівняно м'яка реакція ринку в понеділок.
Джерело