Ендрю Таннер у тижневому огляді війни акцентував увагу на Харківському фронті, зокрема в північній частині області та на Куп'янському напрямку. Він розповідає про невеликі піхотні просування з великими втратами росіян поблизу Торецька, Часового Яру та Авдіївки. Як і раніше Купер, Таннер звертає увагу на управлінські проблеми в ЗСУ і традиційно розглядає стратегічні питання: вибори у США та їхній вплив на долю України та Європи, зокрема через номінацію Трампом Джей Ді Венса на посаду віцепрезидента. Втім, якою б поганою не була фігура Венса, і Байден не хоче перемагати путіна, наголошує Таннер.
Снарядний голод закінчився, і останній наступ москви поки що провалився. Але США розвалюються, а Європа все ще звикає до думки, що історія повертається до життя.
Просування росіян триває. Як і їхні феноменальні втрати
путінські війська продовжують наступати на кількох фронтах, але переважно в районі Торецька. Просування відбувається повільно і ведеться піхотою, тому втрати є надзвичайно високими.
- Систематичні нальоти російської стратегічної авіації на лікарні є частиною військової стратегії путіна. Від Грозного до Алеппо і міст по всій Україні – це завжди одне й те саме: терор, який чиниться просто для демонстрації сили.
- Україна має серйозну проблему з ворожими безпілотниками. Також викликає занепокоєння здатність москви доставити крилаті ракети в саме серце київської системи протиповітряної оборони.
- Українські сухопутні війська починають перехоплювати ініціативу в більшості локальних боїв завдяки безпілотникам і артилерії, але потребують значних поставок бронетехніки, щоб досягти значних успіхів. Серйозною проблемою для проведення операцій залишаються планерні бомби. Так само як і погані командири.
- Саміт НАТО не приніс жодних сюрпризів. Вступ України до Альянсу неминучий, але майбутнє членство не так практично корисне, як більше озброєння сьогодні. Оголошення про додаткові поставки засобів протиповітряної оборони було позитивним, але не новиною.
- Американська політична дисфункція, ймовірно, посилиться після спроби вбивства Трампа. Обидві партії та ЗМІ проходять через ритуал, який не відрізняється від того, що відбувається кожного разу, коли відбувається масова стрілянина в школі. Поворот Америки всередину себе прискориться, залишаючи союзників у скрутному становищі.
Огляд фронтів. Україна здатна розгромити московські війська, але…
Літня кампанія москви не вщухає, її основні зусилля постійно переміщуються між фронтами в очевидній спробі вивести Україну з рівноваги. Час від часу одна з десятка щоденних атак використовує українську ротацію або є достатньо потужною, щоб прорвати першу лінію оборони, дозволяючи оркам просунутися вперед на кілька кілометрів.
Щоразу, коли їм це вдається, вони застрягають, витрачаючи тижні на те, щоб убезпечити шляхи постачання до нових позицій. Відбивши вістря списа на наступній лінії оборони, українські війська затискають фланги і ускладнюють постачання військ, які готуються до нового наступу. Зрештою, москва змушена зачищати фланги – процес, що вимагає багато часу і ресурсів, але дає Україні шанс зміцнити цільовий район.
Зусилля путіна залишаються разюче схожими на невдалий німецький весняний наступ 1918 року, аж до використання штурмових підрозділів, які зазнають надзвичайно високих втрат. Хоча багато загиблих – це в'язні або інші представники "руського міра", які вважаються одноразовим матеріалом, багато більш цінних ветеранів гинуть, намагаючись забезпечити або використати успіх наступу.
Тим часом орки продовжують перекидати бригади між фронтами, розбиваючи багато з них на частини. Можливо, вони імітують використання Україною кількох бойових груп у кожній бригаді, але це здається менш імовірним, ніж те, що московські планувальники просто кидають підрозділи в бій, коли їхня боєздатність відновлюється, щоб задовольнити нагальні потреби в підтримці.
Чистий ефект полягає в тому, що Україна здатна розгромити московські війська. Замість того, щоб стикатися з усією бойовою потужністю росії, застосованою одночасно, Україна має більш рівні шанси під час окремого зіткнення – інша справа, що ці війська нескінченні. Так само, як і постачання безпілотників, а вибухівка майже завжди перемагає плоть.
На півночі Харківщини російсько-терористичні війська все ще борються за контроль над північним Вовчанськом і утримують плацдарм у Глибокому, в той час як Україна нарощує резерви і працює над тим, щоб обійти позиції росіян з флангу. Центр оборонних стратегій стверджує, що москва перекидає нові війська для продовження операції, але, як і решта вторгнень через міжнародний кордон, вся ця справа виглядає з кожним днем все менш мудрою.
Харківський фронт, середина літа 2024 року. Минулого тижня не повідомлялося про значні зміни, окрім відбитого вторгнення на північний захід від Харкова. Пунктирні стрілки показують очевидні російські наміри, а також можливі українські контрзаходи.
Далі на південь на Куп'янському фронті росіяни посилили свій тривалий наступ до річки Оскіл. Центр оборонних стратегій стверджує, що весь Харківський регіон, як його північне, так і південне крило, стає все більш важливим для москви. Якщо це правда, то це може бути пов'язано з близькістю до повітряних і наземних баз, по яких Україна поки що не може наносити удари ATACMS через американські обмеження. Зараз вони подаються як необхідні для запобігання поширенню війни на інші країни, що означає, що рефлексивний контроль путіна над світом Байдена все ще сильний.
На півдні, між Лиманом і Часовим Яром, лінія фронту залишається досить статичною, за винятком Сіверського виступу, де Роздолівка опинилося під повним контролем орків. москва продовжує чинити тут тиск, але поки що Україні довелося лише трохи відступити в кількох місцях.
Сусідній сектор Часів Яр, який я розглядаю як північне крило Торецького фронту, також не приніс значних успіхів ворогу після того, як Україна відступила зі зруйнованого району Каналу. Неясно, чи намагатимуться орки штурмувати Часів Яр безпосередньо, чи обійдуть його з півдня, хоча свідчення на користь останнього можуть з'являтися, коли російські війська просуватимуться на захід від руїн Кліщіївки та Андріївки.
Торецький фронт, середина літа 2024 року. Тактика москви: флангові маневри всередині флангових маневрів. Поки вони не переростуть у лобові атаки.
На південь від нього знаходиться решта Торецького фронту, на який цього тижня, як і впродовж останніх півтора десятка чи більше тижнів, прикута основна увага путіна. Фронтальну атаку москви на усталену українську зону оборони зустрічають 32-га і 41-ша механізовані бригади та пов'язані з ними підрозділи територіальної оборони. Що характерно, після початкового тактичного прориву російсько-терористичні війська зайняті забезпеченням своїх флангів.
На Нью-Йоркському напрямку московська атака впритул наблизилася до залізничної колії, що проходить біля підніжжя гірського хребта. Українські сили утримують висоту на заході, тому, коли москва врешті-решт атакувала в цьому районі, я передбачав, що удар припаде на дорогу з Авдіївки. Поки росіяни не очистять цей хребет, будь-які зусилля з контролю над протилежним флангом дорого обійдуться, оскільки це відносно низька місцевість.
Лінія оборони по річці Вовча, середина літа 2024 року.
Крім того, є кілька місць, де москві не доведеться перетинати багато води. Прогрес і особливо Воздвиженка є очевидними цілями з цієї причини. Україна веде запеклі бої за Новоселівку Першу та Яснобродівку, які знаходяться на східному березі Вовчої, тому що між водосховищами є проміжок, який також може стати мішенню для москви. Деякі плацдарми мають оборонний характер, і Україна утримує тут пагорб, який відносно захищений від флангових маневрів водотоком.
Загалом, москва виходить на природну лінію української оборони, перетин якої змусить орків підтримувати і забезпечувати фронт поза межами досяжності артилерії, що працює в окупованій Авдіївці. Рідко коли подібні речі проходять добре: росія бореться за забудовані райони, тому що саме там вона може сховати те, що в іншому разі оператори HIMARS знищили б. У найближчі кілька тижнів я очікую, що основні зусилля орків будуть спрямовані на північ, щоб перерізати дорогу між Покровськом і Костянтинівкою та розширити дорогу між останньою й Авдіївкою.
В інших місцях єдиною помітною зміною стало село Урожайне, яке, очевидно, знову опинилося під російською окупацією через рік після того, як українські війська звільнили це місце. Наразі немає жодних повідомлень про те, що сталося, але, як завжди, правило залишається незмінним: якщо утримання певного місця коштуватиме надто дорого, Україна повинна відступити. Майже завжди набагато краще змусити ворога заплатити за утримання цього місця самому.
Нарешті, авіаційний фронт заслуговує на коментар. F-16, ймовірно, перебувають в Україні, виконуючи обмежені місії на заході і, можливо, в Київській області. Останні ракетні удари москви були спрямовані на два типи інфраструктури: великий військовий завод і кілька лікарень у Києві та Кривому Розі. Примітно, що росіяни використовували широкий спектр ракет, щоб ускладнити українським протиповітряним силам визначення першочергового об'єкту атаки.
Були застосовані балістичні ракети "Кинджал" та "Іскандер", безпілотники, протирадарні і переобладнані протикорабельні ракети, і, нарешті, група нових крилатих ракет з низьким рівнем польоту. Україна не змогла збити їх усіх, тому частина цих ракет встигають пошкодити цілі. Можливо, парі ЗРК Vampire доведеться постійно чергувати під Києвом, щоб допомагати збивати крилаті ракети, принаймні, поки не прибудуть шведські літаки AWACS.
Австрійський аналітик Том Купер виклав свої побоювання у чудовій серії статей. Неясно, чи є рівень некомпетентності, про яку він говорить, настільки глибоким і універсальним, як він вважає, однак кількість випадків, коли українська батарея ППО або літаки на землі були вражені ударами росіян, вже викликає занепокоєння. Частково це пов'язано зі здатністю москви майже вільно розгортати дешеві розвідувальні дрони на відстані до 150 км за лінією фронту. Україна будує перехоплювачі безпілотників, але їх потрібно досить багато, щоб повністю покрити свою територію.
До того часу москва зберігатиме здатність вражати цілі на схід від Дніпра за лічені хвилини. Це вимагає високого ступеня розосередження, оскільки такі цінні засоби, як літаки і зенітно-ракетні комплекси, ніколи не групуються близько один до одного і не залишаються на місці довше, ніж на п'ять хвилин після того, як ворожий безпілотник буде помічений поблизу. Це буде складним завданням, адже російські БПЛА зараз вмикають свої комунікаційні пристрої, як тільки опиняються над цільовою зоною. Але за допомогою пристроїв попередження про безпілотники і належних навчань втрати можна звести до мінімуму.
Однак деякі цілі завжди будуть вражені, а лікарні важко розподілити або перемістити. Минуло більше тижня після того, як орки завдали удару по дитячій лікарні, що було явно навмисною атакою, але, на щастя, всього через кілька днів російський перебіжчик надав Україні чіткі докази того, хто віддав наказ і здійснив цю атаку. Що стосується мене, то я віддаю перевагу такому способу спокути для більшості орків, ніж тому, що передбачає кулі. За виконавцями цього та багатьох інших звірств будуть полювати ще десятиліттями, так само, як за нацистами.
москва обирає лікарні мішенями у своїх війнах з тієї ж причини, що й Ізраїль: щоб тероризувати населення. Обидві держави використовують теорію війни, згідно з якою населення противника є їхнім життєво важливим центром тяжіння. Як Ізраїль прагне покарати жителів Гази за те, що вони терплять Хамас у своєму середовищі, оскільки він не може фактично перемогти цю організацію, так і путін прагне зробити якомога більшу частину України непридатною для життя, щоб спонукати українців покинути країну або просити миру.
Україна не завдає і не може завдавати ударів по лікарнях, оскільки це підірве довіру до неї і легітимність її боротьби. Її помста має бути на полі бою, яке включає глибокий тил ворога. Втім, стратегічні бомбардування москви, про які теревенять в США є похідною від американської практики, ніби на дворі 1944 рік, хоча принаймні Сполучені Штати, на відміну від Ізраїлю, розуміють, що бомбардування цивільного населення – це завжди поганий знак.
Стратегічні бомбардування населення завжди провальні. З іншого боку, руйнування оборонної інфраструктури є фактором перемоги у війні. Останнє є застосуванням науки, і до болю ясно, що більшість американців навіть не хочуть цього розуміти.
Інакше саміт НАТО не був би визнаний успішним, оскільки підтвердив би те, що й так було відомо: Україна може перейти від жалюгідних 4-5 комплексів Patriot і Aster до 8-10. Тим часом потенційно корисні ідеї, такі як розробка наземних пускових установок для ракет Standart, що використовуються ВМС США для захисту від масованих ракетних ударів, залишаються в тіні. Так само, як і потенціал передачі Україні кількох старих крейсерів Aegis, які ВМС США виводять з експлуатації. Хоча їхні радари, очевидно, занадто застарілі, цифровий зв'язок між кораблем і польотом літака AWACS може стати в нагоді. Одесу й узбережжя України можна було б прикрити ще рік тому, залишивши батареї ЗРК дальнього радіусу дії вільними для захисту іншого міста.
Байден, Блінкен, Бернс і Салліван вагаються та брешуть, поки гинуть хороші українці – це гірка історія, така ж стара, як і сама війна. І, на жаль, Україна, можливо, має справу з деякими суттєвими проблемами власного лідерства.
Про масштаби і війну. Лідерство і мікроменеджмент
За останні кілька тижнів я помітив зростання критики на адресу української влади, зокрема, вищого військового командування. Одного з них, дуже високого рівня, Содоля, було усунуто з посади після того, як певні звинувачення набули розголосу. Деякі командири бригад також перебувають під слідством після публічних звернень солдатів.
Сам Сирський також зазнає критики, дехто зображує його як мікроменеджера, який терпить лише хороші новини. Цілком можливо, що це правда.
Адаптація і зміни нелегкі, і те, що виглядає як мікроменеджмент, насправді може бути спробою лідера компенсувати проблему в середині командного ланцюга. Україна перебуває в середині роботи над тим, як адаптуватися до ландшафту, що характеризує сучасну війну, і цей процес не буде безпроблемним.
Сили путіна проходять через те ж саме, але мають лише обмежений успіх. За останні кілька місяців москві вдалося здійснити кілька адаптацій, які можна вважати такою. Останнім часом багато хто говорить про здатність росіян адаптуватися, не зовсім вірно розуміючи, що означає адаптація.
Повертаючись до питань лідерства в Україні, не може бути жодних сумнівів у тому, що багато керівників на всіх рівнях не дуже ефективно виконують свою роботу. Це нормально для будь-якої організації. Не допомагає зрозуміти, чи стають проблеми хронічними, той факт, що люди, які критикують Сирського, іноді звинувачують його в мікроменеджменті через те, що він їздить до підрозділів на передову, а іноді – через те, що очікує суворого підпорядкування субординації.
Будь-який постійний читач, ймовірно, знайомий з моїм, по суті, анархістським поглядом на лідерство, сформованим під впливом різних авторів – від Кропоткіна і Мао до Бойда і Лумана. Однак цей підхід не применшує важливості лідерства, а навпаки, зосереджує зусилля лідерів на їхніх найважливіших завданнях.
Концепція субординації завжди буде актуальною у війні через всепроникний вплив масштабу на все. Військові формування організовані як матрьошки, тому що утримання контролю над великою територією вимагає поділу на менші підгрупи, щоб мати можливість помічати і стріляти в усе, що наближається надто близько. Як цього досягти найкращим чином, лежить в основі військової науки.
Двісті років тому армії все ще шикувалися в щільні ряди і вели вогонь як єдине ціле, щоб завдати максимальної шкоди противнику. Офіцери та підофіцери повинні були підтримувати суворий контроль, аби координувати пересування по полю бою. Технології зробили такий підхід самогубним; дрони з прив'язаними до них гранатами – це лише новітня децентралізація вбивчої сили.
В ідеалі, сучасному солдату навіть не потрібен офіцер, який каже, куди йти і коли стріляти. Він може бути настільки добре поінформований про ситуацію на полі бою, зокрема про те, де знаходяться його союзники і вороги, і достатньо натренований, щоб мати щось на кшталт шостого чуття про те, як всі інші діятимуть далі. Окремі солдати можуть спрямувати на ціль феноменальну кількість точних вогневих засобів, що робить чисельність проблемою, а не перевагою.
Люди, які воюють на передовій, потребують людей, які наглядають за ними і переміщують допоміжні ресурси, щоб допомогти або скористатися можливостями, які з'являються. І так само, як природні масштаби військового формування змінювались між 19 і 20 століттями, так і в 21 столітті вони знову будуть змінюватись.
Цілком можливо, що традиційний поділ бригад на батальйони, потім роти, взводи, відділення і вогневі групи вже застарів. Як українські, так і російські сили намагаються з'ясувати, які рівні організації є природними зараз, коли ударна група безпілотників теоретично здатна контролювати поле бою в радіусі п'яти або навіть десяти кілометрів. Коли лише кілька людей можуть вести смертоносний вогонь по будь-якій цілі, яку вони можуть помітити, а дрони забезпечують кращу видимість поля бою, ніж будь-хто міг мріяти у Другій світовій війні, ви просто не зможете імітувати тактику Другої світової в тому ж масштабі.
Дивлячись здалеку, здається цілком обґрунтованим стверджувати, що чимало українських офіцерів не розуміють життєвої важливості масштабу. Я кажу це без жодного почуття зверхності. Американська освіта настільки жахливо викладає цю концепцію, що я сумніваюся, що більшість американських офіцерів впораються з цим завданням краще, ніж майже будь-який український колега. Але це не означає, що немає українських лідерів, які могли б отримати користь від більш глибокої підготовки в галузі науки.
Я виходив з припущення, що Сирський так само як і Залужний розуміє необхідність децентралізованого виконання та автономії на місцях. Але для того, щоб вони працювали так, як задумано, організація повинна виробити спільну мову і розуміння ситуації. Це відбувається через постійну взаємодію. Імплементація завжди може піти не так, коли его збиває з пантелику.
Усім організаціям потрібна загальна теорія операцій, яка дозволяє персоналу бачити, де вони знаходяться у великій машині, і розуміти, як їхні власні дії можуть допомогти згладити її шлях. Лідер на вершині повинен бути в постійному діалозі з підлеглими не для того, щоб віддавати їм конкретні накази, а для того, щоб з'ясувати, чому у них виникають труднощі з виконанням завдань. Генерал замикає важливий оперативний цикл, відвідуючи польові підрозділи і вносячи корективи там, де це необхідно. Це може легко перетворитися на мікроменеджмент, так само як і віддавання наказів з Києва.
Залишається з'ясувати, чи готують українські війська належним чином до майбутньої боротьби. Чи викладає українська офіцерська освіта в цілому правильні уроки і чи дослухаються до них у міру розвитку ситуації – це одна з тих речей, про які сторонній спостерігач, мабуть, не може знати. Принаймні, не маючи достовірної інформації.
Венс – це погана новина для союзників Америки і друзів демократії. Але і Байден не хоче перемагати путіна
Підсумовуючи, можна сказати, що боротьба України на землі і в небі є складною, але все ще контрольованою. Українські війська перебувають на шляху до того, щоб через шість тижнів почати розгортання свіжопідготовлених і оснащених бригад, хоча запасів техніки залишається недостатньо для того, щоб підтримувати ці зусилля протягом усього року.
Однак демократичний світ зараз відчуває нестачу часу щодо американського лідерства. На нього більше не можна покладатися; я очікую, що не раніше 2030-х років США знову будуть достатньо функціональними. Новий віцепрезидент Трампа абсолютно не є другом України чи будь-кого іншого. Хоча він і морський піхотинець, це не означає, що він не повний ідіот.
Як сільська людина, я особисто ображаюся на ту брехню, яку розповсюджують Венс і йому подібні. Це люди, які використовують той факт, що вони народилися в певному місці, щоб вдавати, що вони представляють кожне місце, яке хоч трохи схоже на нього. Він – постачальник рангового сільського орієнталізму, за який люблять платити багаті американці, поблажливого, патерналістського бачення народу, пригнобленого іншою партійною командою.
Я маю серйозні проблеми з тим, як демократи інтерналізували фанатизм проти сільських жителів у свій світогляд. Але Джей Ді Венс і його "Сільська елегія" – це шоу менестрелів, покликане звести всіх сільських жителів у зручну маленьку групу, яка нехтує тим, що визначає будь-яку сільську культуру: місцем, де люди живуть. На яку б сільську ідентичність він не мав права претендувати, він відмовився від неї на користь клоунади перед камерами у Вашингтоні.
Він – килимовий мішок, просто і зрозуміло, кульмінація покоління консервативних передмістян, які вдають, що вони – сільські жителі, що живуть в глибинці. Це гра, і він експлуатує тих самих людей, про яких, як він стверджує, піклується.
Звісно, Венс – один із тих, хто використовує час своєї служби в зоні бойових дій для виправдання нового консервативного погляду на те, що військова сила може бути використана лише на підтримку Ізраїлю. Свого часу військові активно навчали солдатів ненавидіти арабів – я знаю, мене неодноразово заохочували стріляти в цивільних осіб буквально під будь-яким приводом під час моєї офіційної підготовки. Офіцери відправляли вразливих солдатів до євангельської церкви, де нам розповідали, що війна в Іраку – це частина священного хрестового походу.
Я був орком. Я впізнаю їх, коли бачу. Венс – це погана новина для союзників Америки і друзів демократії. На жаль, він, ймовірно, представляє майбутнє Америки на схід від Скелястих гір. На жаль, він, найімовірніше, стане наступним віцепрезидентом Америки. А якщо інший вбивця досягне успіху, то навіть більше.
Перед Україною та її союзниками стоїть складне завдання – продовжити боротьбу до 2025 року й у 2026 році. Ресурси є, бракує організації. А також волі до перемоги.
Джо Байден помилково представив Зеленського як путіна на пресконференції минулого тижня. Хоча це було незручно, спочатку це не мало великого значення. Але виправившись, Байден виправдав свою помилку, сказавши, що він був зосереджений на тому, щоб перемогти путіна.
Це брехня. Якби Байден справді хотів перемогти путіна, це б уже сталося. Все, що коли-небудь було потрібно Україні, – це достатня кількість сучасної зброї, люди, навчені нею користуватися, і свобода воювати без обмежень, що виходять за рамки законів війни відповідно до Женевської конвенції.
Перемога України можлива, але її заперечують. І не Трампом чи путіним, а самопроголошеними захисниками демократії у Вашингтоні. Вдома і за кордоном вони пожинатимуть те, що сіяли десятиліттями: вихор.
Джерело