Старший науковий співробітник з питань національної безпеки в Раді з міжнародних відносин та автор книги "Рейган: його життя і легенда" Макс Бут у Forreign Affairs розглядає складний спадок Чейні. Зокрема те, як його переконання щодо сильної президентської влади стали фундаментом для політичної системи, яку він сам засудив наприкінці життя. Дік Чейні, який помер 3 листопада 2025 року, в останні роки життя несподівано здобув повагу демократів завдяки своїй відвертій критиці Дональда Трампа.
Колишній віцепрезидент Дік Чейні, який помер 3 листопада у віці 84 років, в останні роки свого життя здобув неочікувану повагу з боку демократів, котрі колись вважали його макиавеллівським розпалювачем війн. Причиною стало те, що після нападу на Капітолій 6 січня 2021 року Чейні став відвертим критиком Дональда Трампа, пише Макс Бут у Forreign Affairs.
У 2022 році, коли його дочка Ліз Чейні балотувалася до Конгресу від Вайомінгу, колишній віцепрезидент знявся в її передвиборчій рекламі та сказав: "За 246-річну історію нашої нації не було людини, яка становила б більшу загрозу нашій республіці, ніж Дональд Трамп". Ліз Чейні програла кандидату, якого підтримував Трамп. А у 2024-му і Дік, і Ліз Чейні підтримали Камалу Гарріс на виборах президента. "Як громадяни, – сказав Дік Чейні в своїй заяві, – кожен з нас має обов’язок ставити інтереси країни вище партійних, щоб захищати нашу Конституцію. Саме тому я віддам свій голос за віцепрезидентку Камалу Гарріс".
Як зазначає Макс Бут, після цілого життя на посадах у Республіканській партії така готовність Чейні розійтися з власною політичною силою була гідною та нетиповою. До прикладу, його колишній бос Джордж Буш не підтримав Гарріс і публічно не критикував Трампа. Чейні знав, що наражається на образи з боку Трампа (який назвав його "королем нескінченних, безглуздих воєн"), але, на відміну від багатьох республіканців, його це не бентежило. Він був сповнений рішучості робити те, що вважав правильним, незважаючи на наслідки.
Водночас у пізньому перетворенні Чейні на противника Трампа, на думку Макса Бута, є певна іронія, адже в багатьох аспектах політика, яку він проводив протягом власної кар’єри, сприяла не лише злету Трампа, а й безпрецедентному розширенню президентської влади. Це не було наміром Чейні, але так сталося. І щоб зрозуміти нинішній політичний момент, конче потрібно розплутати складну історичну спадщину Чейні та те, як у нього сформувалася манія розширення повноважень президента, переконаний автор.
Затиснуті
У 1970-х роках Чейні, як і багато тодішніх республіканців того часу, засуджував зусилля Конгресу обмежити "імперське президентство" після війни у Вʼєтнамі та скандалу Вотергейт, зазначає Макс Бут. Країна щойно дізналася про стеження ФБР за рухами за громадянські права та антивоєнним рухом, а також про спроби ЦРУ вбити або повалити різних глав іноземних держав, і ці зловживання призвели до негативної реакції Конгресу.
Чейні опинився в центрі цих дебатів щодо виконавчої влади. Починаючи з 1969 року, він обіймав низку дедалі впливовіших посад в органах виконавчої влади, які для нього влаштовував його наставник Дональд Рамсфельд. Коли у 1974 році Рамсфельд став керівником апарату Білого дому, він взяв Чейні своїм заступником. Наступного року, коли Рамсфельд очолив Міністерство оборони, Чейні у 34 роки став наймолодшим в історії керівником апарату Білого дому. Джеральд Форд програв перевибори у 1976 році, але за два роки Чейні повернувся до Вашингтона як єдиний представник свого рідного штату Вайомінг у Палаті представників.
За словами Бута, протягом цього десятиліття, коли формувалися політичні погляди Чейні, Конгрес ухвалив низку законів, що обмежували повноваження виконавчої влади: поправка Кейса-Черча 1973 року забороняла виконавчій владі надавати військову підтримку Південному В'єтнаму; Закон про воєнні повноваження 1973 року забороняв президенту розпочинати війни без дозволу Конгресу; Закон про контроль за вилученням коштів 1974 року забороняв президенту відмовлятися витрачати кошти, виділені Конгресом; Поправка Г’юза-Райана 1974 року забороняла здійснювати таємні операції без повідомлення Конгресу; Закон про надзвичайні ситуації 1976 року та Закон про міжнародні надзвичайні економічні повноваження 1977 року обмежували оголошення надзвичайних станів без згоди Конгресу; а Закон про нагляд за зовнішньою розвідкою 1978 року забороняв здійснювати внутрішнє стеження без судового нагляду. Ставши президентом Джиммі Картер пішов далі, запровадивши додаткові обмеження президентської влади як формальні, так і суттєві. Його директор ЦРУ Стенсфілд Тернер обурив консерваторів у сфері нацбезпеки, зокрема Чейні, коли звільнив багатьох таємних агентів ЦРУ в ході так званої "Геловінської чистки" 1977 року.
Чейні, як і багато інших республіканців, сприймав ці кроки як безвідповідальну атаку на здатність президента захищати країну й бачив підтвердження своїх побоювань у приниженнях, яких зазнали Сполучені Штати в ті роки. Чейні присвятив решту карʼєри розширенню президентських повноважень.
Наприкінці 1980-х років, зазначає Макс Бут, Чейні піднявся до посади заступника лідера меншості в Палаті представників (друга за рангом у керівництві), і саме він, а не Ньют Гінгріч, міг стати першим за багато десятиліть республіканським спікером Палати, якби в 1989 році Сенат не відхилив кандидатуру Джона Тауера на посаду міністра оборони. Тоді президент Джордж Буш запропонував Чейні очолити Пентагон, і той погодився, організувавши дві успішні військові операції – повалення Мануеля Нор'єги в Панамі в 1989 році та визволення Кувейту від іракської окупації в 1991 році, після чого розпочалося скорочення збройних сил після закінчення холодної війни.
Успішна робота Чейні на посаді міністра оборони закріпила його репутацію компетентного, стриманого держслужбовця і ввела його в орбіту родини Бушів. У 2000 році він консультував сина колишнього президента щодо вибору кандидата у віцепрезиденти, коли Джордж Буш-молодший запропонував йому самому зайняти цю посаду. Вважалося, що Чейні забезпечує той обсяг вашингтонського досвіду та авторитету, яких бракувало молодшому Бушу, котрий прийшов із губернаторського крісла Техасу. Після того як консервативний Верховний суд зупинив перерахунок голосів у Флориді та віддав перемогу республікацям, Чейні, можливо, став найвпливовішим віцепрезидентом в історії.
Відплата
Користуючись своїм впливом, Чейні проштовхнув порядок денний, який шокував колег з адміністрацій Форда та Джорджа Буша-старшого, які вважали його розсудливим і обережним прагматиком, розповідає Макс Бут. Після терактів 11 вересня, коли він керував реакцією Білого дому, бо президент був у відрядженні, Чейні виступив за вторгнення спершу в Афганістан, а потім, ще суперечливіше, в Ірак. В останньому випадку він значно перебільшив загрозу з боку Саддама Хусейна, заявивши у 2002 році перед організацією Ветерани закордонних воєн: "Простіше кажучи, немає жодних сумнівів, що Саддам Хусейн уже має зброю масового ураження. Немає жодних сумнівів, що він накопичує її, аби застосувати проти наших друзів, наших союзників і проти нас".
На думку Бута, немає підстав вважати, що Чейні свідомо брехав, але без сумніву він тлумачив суперечливі й непереконливі розвідувальні зведення в найбільш алармістському світлі. Так Чейні допоміг втягнути США у те, що згодом назвали "вічною війною". Хоча спочатку громадськість підтримала вторгнення, популярна підтримка швидко згасла, коли зброї масового ураження не виявили, а американські війська загрузли у витратній кампанії проти повстанців, як сунітів, так і шиїтів.
Світ шокувало, наскільки непідготовленими США виявилися до післявоєнного етапу, особливо з огляду на досвідченість багатьох високопосадовців адміністрації, починаючи з Чейні. Це підірвало уявлення, що великий досвід у державному управлінні є необхідною передумовою для обіймання найвищої посади в країні, і, у поєднанні з іншими провалами адміністрації Буша – від реагування на ураган "Катріна" у 2005 році до фінансової кризи 2007 року, спричинило підйом антивашингтонського популізму як зліва, так і справа.
Ця реакція проти війни в Іраку (яку підтримував Чейні) та істеблішменту (який він уособлював) допомогла спершу обрати сенатора-початківця Барака Обаму, а за вісім років девелопера Дональда Трампа, який ніколи в житті не обіймав державних посад. Трамп спочатку підтримував вторгнення, всупереч його подальшим заявам, ніби він від початку був проти, але згодом готовність засудити війну знайшла відгук у виборців, особливо коли його головним суперником на праймеріз був брат президента, який і віддав наказ про вторгнення.
За словами Макса Бута, окрім того, що Чейні був впливовим прихильником вторгнення в Ірак, він також став головним архітектором "війни з тероризмом". Вже за п’ять днів після нападів 11 вересня він заявив, що уряд США мусить відповісти з "темного боку", використовуючи "будь-які наявні засоби". Серед програм, які він просував, були надання Агентству національної безпеки повноважень на прослуховування американців, що спілкуються з іноземцями, без судових санкцій; відкриття таємних в’язниць ЦРУ і позатериторіальної тюрми на базі в затоці Гуантанамо для безстрокового утримання затриманих без суду і без жодних гарантій, передбачених Женевськими конвенціями; а також катування затриманих, евфемістично названі "посиленими методами допиту".
Зрештою, зауважує автор, законодавці та судді обмежили дії адміністрації Буша: Конгрес заборонив "жорстоке, нелюдське і таке, що принижує гідність" поводження із затриманими, а Верховний суд постановив, що навіть особи, визнані "ворожими комбатантами", мають право звертатися до суду з клопотанням про звільнення. Але на той час шкода вже була завдана: Америку дедалі більше сприймали як беззаконну наддержаву, причетну до порушень прав людини, подібних до виявлених у в’язниці Абу-Грейб в Іраку.
Популярність Чейні різко впала. Багато його колишніх колег вважали, що теракти 11 вересня радикалізували його; навіть старший Буш казав, що той "став дуже жорстким і зовсім іншим, ніж Дік Чейні, якого я знав і з яким працював". Проте сам Чейні залишався непохитним, вказуючи на відсутність подальших терактів масштабу 11 вересня як підтвердження правильності його жорсткої лінії. Він також наполягав, що його погляди були послідовні. У 2005 році, захищаючи прослуховування американців без ордерів, Чейні пояснював журналістам свої широкі погляди на президентську владу: "Я дійсно вважаю, що з роками відбувалася ерозія президентських повноважень і авторитету, що відображається в низці подій… Багато подій, пов’язаних з Вотерґейтом й В’єтнамом, обидві в 70-х, сприяли ерозії авторитету… Я вірю в сильну, потужну виконавчу владу. І, на мою думку, світ, у якому ми живемо, цього вимагає".
Погляди Чейні на необхідність сильної президентської влади поділяли Джон Робертс і Самуель Аліто, які були призначені до Верховного суду в період адміністрації Буша за його активної підтримки. За словами Бута, вони були тими двома консервативними суддями, які у справі "Трамп проти Сполучених Штатів" 2023 року проголосували за надання президенту фактично необмеженого імунітету від кримінального переслідування під час виконання "офіційних" обов’язків. Це рішення, без сумніву, підбадьорило Трампа в розширенні своєї влади від імперського президентства до авторитарного.
Покоління республіканців
Чейні справедливо засудив зловживання владою з боку Трампа, але багато кроків Трампа випливають із зневаги до нагляду з боку Конгресу, ЗМІ та судової влади, яку плекали Чейні та інші "нормальні" республіканці його покоління. Наприклад, Трамп знущається із Закону про контроль за вилученням коштів, відмовляючись витрачати кошти, асигновані Конгресом, на Національні інститути здоров’я, Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій, програму "Рівний старт" та інші пріоритети, не схвалені рухом MAGA. Трамп навіть закрив затверджене Конгресом Агентство США з міжнародного розвитку своїм указом. Чейні з самого початку ніколи не підтримував Закон про контроль за вилученням коштів.
Трамп також ігнорує Закон про військові повноваження, наказуючи американським військовим топити підозрювані в контрабанді наркотиків судна в Карибському басейні та Тихому океані без будь-якого дозволу Конгресу. Адміністрація надала непереконливе пояснення, чому Закон про військові повноваження не застосовується до атак на судна – непереконливе для всіх, хто вважає, що законодавство є важливим запобіжником проти одноосібного розв’язання воєн президентом. Чейні завжди стверджував, що цей закон є неналежним і неконституційним "посяганням на повноваження президентства".
Крім того Трамп використовує "теорію монолітної виконавчої влади", яку відстоював Чейні, – переконання, що президент повинен мати необмежені повноваження над усіма аспектами виконавчої гілки влади, щоб намагатися звільняти посадовців незалежних федеральних агентств, таких як Національна рада з трудових відносин та Федеральна резервна система, і наказувати Міністерству юстиції висувати обвинувачення своїм політичним опонентам. Чейні просував "привілей виконавчої влади", щоб надати президенту широкі повноваження для прийняття складних рішень у сфері нацбезпеки, але дії Трампа йдуть ще далі і знищують будь-які внутрішні механізми контролю за здійсненням президентом своїх повноважень. На думку Макса Бута, зараз суди є останньою лінією оборони конституційного ладу.
За словами Бута, було б перебільшенням стверджувати, що Чейні був прообразом Трампа або що його кар'єра безпосередньо призвела до сходження Трампа. Багато сьогоднішніх кроків Трампа суперечать переконанням Чейні та інших республіканців його доби. Наприклад, Трамп зрікся давньої підтримки партією вільної торгівлі та легальної імміграції, а також запроваджує придушення інакодумства та покарання політичних опонентів, що перевищують навіть практики доби Ніксона. Чейні, яким би він не був, не був ворогом демократії, хай і нехтував частиною її процедурних запобіжників під прапором нацбезпеки.
Єдиний раз, коли він використовував війська всередині країни – під час заворушень у Лос-Анджелесі 1992 року після справи Родні Кінга. Це було у відповідь на справжню надзвичайну ситуацію і на прохання губернатора Каліфорнії. Він точно не планував відправляти Національну гвардію до міст, якими керують демократи, як це нині робить Трамп. Чейні був патріотом і технократом, а не демагогом, наголошує Макс Бут. Він не був одержимий особистим узурпуванням влади чи привертанням уваги до себе; завжди справляв враження людини, яка сприймає державну службу як важкий, але важливий обов’язок, а не як засіб для задоволення его.
Але це лише підтверджує досвід післявоєнної епохи: кожне покоління республіканців радикальніше за попереднє. Рональд Рейган був правіший за Річарда Ніксона, а Трамп правіший за Рейгана. До 1980-х Баррі Голдуотер, колись аватар крайнього правого крила республіканців, уже виглядав як лібертаріанський критик партійного соціального консерватизму. Так само і Чейні, який у попередньому поколінні був захисником жорсткої правої лінії, зрештою став символом опору руху MAGA. Проте, навіть якщо Чейні ніколи не прагнув породити трампістський рух, чимало його дій заклали підвалини нинішніх практик, переконаний автор.
Отже, настав час принциповим консерваторам переосмислити відданість Чейні необмеженій виконавчій владі, після того, як вони побачили, куди це привело. Замість того щоб планувати подальше розширення президентських повноважень, конституційні консерватори мають обговорювати, як відновити систему стримувань і противаг, яку адміністрація Трампа розмиває або ігнорує, завершує статтю Макс Бут.
Джерело: Forreign Affairs