Європа переживає визначальний момент у своїй історії. Континент розколюється між двома протилежними візіями майбутнього. З одного боку стоїть ліберальна, інтернаціоналістська Європа інтеграції, з іншого – антиліберальна, націоналістична Європа дезінтеграції. Що визначить результат цієї боротьби розмірковує відомий британський історик, друг України, Тімоті Ґартон Еш.
Європа переживає перші роки нової ери. Зараз континент є свідком великої боротьби між двома Європами: ліберальною та антиліберальною, інтернаціоналістичною та націоналістичною, Європою інтеграції та Європою дезінтеграції. Хто переможе, визначатиметься силою і майстерністю внутрішніх політичних сил, а також зовнішніми подіями, над якими європейці мають незначний контроль або взагалі не мають його.
Цей поки що безіменний новий період європейської історії розпочався 24 лютого 2022 року з повномасштабного вторгнення путіна в Україну. Початок в історії, як і в романтиці, має вирішальне значення. У перші сім років після 1945 року Захід на чолі з США створив більшість ключових міжнародних інституцій, які ми маємо донині, включно з ООН і НАТО. Європейське об'єднання вугілля і сталі, засноване в 1952 році, визначило курс на те, що згодом стало Європейським співтовариством. У перші сім років після 1989 року Європа і США фактично вирішили поширити існуючий євроатлантичний порядок, включно з НАТО і Європейським співтовариством, яке згодом перетворилося на сучасний Євросоюз, на більшу частину східної половини континенту.
Два періоди, що накладаються один на одного, коли цей порядок був створений і поширений, а потім зруйнований – післявоєнний (тобто після 1945 року) і після падіння Берлінського муру (9 листопада 1989 року) – одночасно обірвалися з початком повномасштабної російсько-української війни у 2022 році. Інституції все ще існують, але контекст трансформувався. Зараз ми перебуваємо у четвертому році цієї нової ери – аналог, якщо хочете, 1949 року для післявоєнного та 1993 року для пост-стіни.
Слово Zeitenwende, яке катапультував в англійську мову тодішній канцлер Німеччини Олаф Шольц у промові до Бундестагу 27 лютого 2022 року, іноді перекладають як поворотний момент. Але справа в тому, що це не крапка. Перехід від однієї епохи до іншої може бути започаткований драматичною подією в один день, але потрібні роки, щоб сформувати та розпізнати характер нової епохи, і ще більше часу, щоб вона набула довготривалого ім'я. Хочете дізнатися, що насправді сталося з Zeitenwende? Потрапьте у 2029 рік.
Адже можна прокинутися, але так і не встати з ліжка. На нещодавньому саміті НАТО в Гаазі європейські лідери прагнули показати, що вони не просто прокинулися, а вискочили з ліжка, випили подвійне еспресо і тепер готові відповісти на виклик історії. Проте насправді, щоб вони дійшли до цього моменту, знадобилося три великих зовнішніх потрясіння.
Можна було б назвати їх скорочено: шок путіна, шок Сі та шок Трампа. Особистості мають значення в історії, і особистий характер і погляди путіна, Сі Цзіньпіна і Дональда Трампа суттєво вплинули на розвиток подій. Але в кожному випадку за індивідуальними іменами ховаються набагато більші події.
В осяжному майбутньому Європа матиме справу з реваншистською росією, яка прагне відновити ефективний контроль над якомога більшою частиною своєї колишньої імперії. Сьогоднішня росія має воєнну економіку, декларовані витрати на оборону становлять близько 7 % ВВП, мілітаризоване суспільство і політичний наратив про цивілізаційний конфлікт із Заходом. Вона вже веде гібридну війну проти Європи, використовуючи такі засоби, як саботаж, підпали, кібератаки і широкомасштабну дезінформацію в соцмережах.
путін має потужного союзника в особі Сі Цзіньпіна. Але не лише Китай із задоволенням продовжує співпрацювати з росією, незважаючи на те, що вона веде жорстоку неоколоніальну війну проти України. Так само чинять багато інших великих і середніх держав, включаючи Індію, Південну Африку і Бразилію. Вперше в сучасній історії ці країни достатньо заможні та сильні, щоб протистояти Заходу. Торік сукупна економіка БРІКС була більш ніж удвічі меншою за сукупну економіку G7 у номінальному доларовому еквіваленті і приблизно на $10 трлн більшою, якщо розраховувати за паритетом купівельної спроможності. Отже, війна в Україні нагадала європейцям, що вони вже живуть у постзахідному світі.
Проте шок, який нарешті підняв європейських лідерів з ліжок і змусив їх потягнутися до кавоварок, прийшов не зі сходу і не з півдня, а із заходу. Як і у випадку з першими двома, шок від Трампа стосується не лише окремого лідера. Протягом більшої частини цього століття ми спостерігали довгострокову тенденцію, коли США хотіли зменшити пріоритетність Європи, щоб більше зосередитися на власних внутрішніх проблемах ("розбудова нації тут, вдома" – фраза Барака Обами) і давно передбачуваний "поворот до Азії". Ця тенденція була лише трохи затьмарена геріатричним атлантизмом Джо Байдена і, ймовірно, продовжиться за будь-якого майбутнього президента США.
На цю світську тенденцію накладається революційний порядок денний Трампа та його руху MAGA. Його адміністрація більше не розглядає Україну як союзника, а, в найбільш м'якій інтерпретації, прагне бути посередником між росією та жертвою її агресії. У багатьох відношеннях США Трампа зараз поводяться як ще одна з тих трансакційних держав постзахідного світу. Для ліберальної Європи, представленої ЄС, він кидає тривимірний виклик: геополітичний – через Україну та невизначеність щодо гарантій безпеки з боку США; економічний – через тарифи та економічний націоналізм; та ідеологічний – через відверту підтримку антиліберальних партій у Європі.
У відповідь у парламентах, канцеляріях і лекційних залах Європи лунають сміливі промови про те, що Європа може, повинна і буде відповісти на цей виклик, ставши силою, здатною захистити наші спільні інтереси і цінності. Водночас сили антиліберальної Європи відчувають вітер у вітрилах. Як не дивно, їх зараз підтримують як Москва, так і Вашингтон.
США іноді займали неоднозначну позицію щодо ЄС, але це вперше, коли вони активно виступають проти нього. Як стверджує історик Марк Мазовер, коли ідеологи трампізму, такі як віцепрезидент США Джей-Ді Венс, підтримують ксенофобські, ультраправі партії (наприклад, AfD), вони дивним чином грають музику повернення власного антиліберального, націоналістичного минулого Європи. І з певним ефектом. Нещодавнє опитування, проведене Європейською радою з міжнародних відносин, виявило дивовижну нову поляризацію європейських політичних партій за подвійною віссю. Багато ультраправих націоналістичних популістських партій тепер виступають за Трампа і проти ЄС, тоді як більшість ліберальних центристських партій, як лівоцентристських, так і правоцентристських, виступають проти Трампа і за ЄС.
Прочитати більше: Європейська революція Трампа. Хто і як орієнтується на його контрпроєкт в Європі – ECFR
Тож між цими двома Європами точиться велика політична битва. Хоча це загальноєвропейська боротьба, її результат буде вирішуватися на численних національних аренах демократичних політик. Основний структурний виклик для Європи сьогодні полягає в тому, що необхідні їй політичні заходи стають дедалі більш європейськими, але політика все ще залишається національною. Оборона, технології, ринки капіталу і цифрова публічна сфера вимагають масштабу, який може дати лише Європа і який ЄС вже має в торгівлі і регулюванні. У світі гігантів краще самому бути гігантом.
Детальні політичні доповіді колишніх прем'єр-міністрів Італії Маріо Драгі та Енріко Летта виклали дещо з того, що має зробити Європа, яка справді вирішила стати великою незалежною державою у світі. Проте, скільки з цього вона насправді зробить, залежатиме від результатів національних виборів, що відбудуться до кінця цього десятиліття. Навіть так звані європейські вибори – вибори до Європейського парламенту –насправді є сукупністю багатьох національних виборів.
Сили тонко збалансовані. У травні цього року в Румунії антиліберальний націоналіст зазнав поразки в другому турі президентських виборів, а в другому турі президентських виборів у Польщі 1 червня ультраправий націоналіст Кароль Навроцький ледь випередив ліберального інтернаціоналіста Рафала Тшасковського. Навроцький не є проросійським, але він антиліберальний, антинімецький, антиєвропейський і дуже тісно пов'язаний з партією Качинського PiS.
Результати виборів у Польщі наразі оскаржуються через численні заяви про неправильний підрахунок голосів на користь Навроцького. Палата Верховного суду, в якій домінує PiS і легітимність якої не визнає ЄС, цього тижня має винести рішення за деякими з цих скарг. Якщо ця заангажована палата підтримає результати виборів, а уряд Дональда Туска не оскаржить їх, найпотужніша країна Центральної Європи буде приречена на період запеклого співжиття між антиліберальним президентом Навроцьким і ліберальним прем'єр-міністром Туском до парламентських виборів, що відбудуться (найпізніше) у 2027 році.
Цілком можливе майбутнє, в якому у 2027 році Марін Ле Пен з Національного об'єднання або Джордан Барделла, якщо Ле Пен залишиться юридично дискваліфікованою – змінить Еммануеля Макрона на посаді президента Франції, а PiS переможе на парламентських виборах у Польщі, тоді як у 2029 році AdN в Німеччині і "Реформи" Найджела Фараджа в Британії стануть найрезультативнішими партіями на парламентських виборах. На той момент антиліберальна Європа матиме перевагу. Але є й інше майбутнє, в якому ліберально-центристські сили перемагають у низці національних змагань, а потім здобувають перемогу на виборах у Німеччині, Великій Британії та Європі у 2029 році.
На результат впливатимуть як зовнішні, так і внутрішні чинники. Отримуючи минулого місяця премію Карла Великого, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що нам потрібна незалежна Європа. Проте ця риторика про європейську незалежність заднім числом підтверджує, наскільки залежним від США все ще залишається старий континент через 80 років після закінчення Другої світової війни. Цього місяця на порядку денному численних самітів, від G7 до НАТО і Європейської Ради, обговорювалося питання про те, як реагувати на президента Трампа і, якщо це можливо, утриматися на борту. Один канадський чиновник влучно охарактеризував підготовку до зустрічі G7 як "підготовку червоної доріжки для Годзілли".
Наскільки радикальнішим стане Трамп, що станеться з американською економікою, чи зануриться США в насильницький хаос, чи в електоральний авторитаризм угорського зразка, хто переможе на проміжних виборах до Конгресу 2026 року і президентських виборах 2028 року – все це матиме екзистенційне значення для Європи. Оскільки багато європейських популістських націоналістичних партій ототожнюють себе з Трампом, заявляючи, що хочуть зробити Європу знову великою, їхній власний політичний успіх або провал буде залежати від нього.
Америка, яку ми мали раніше, ніколи не повернеться, але існує широкий спектр можливих траєкторій розвитку США після Трампа. У кращому випадку, посилення європейської могутності вимагатиме узгодженого переходу, або "перекладання тягаря", коли США будуть робити менше, але все ще надаватимуть ключові стратегічні активи. Це починається з війни в Україні, де, враховуючи кілька основних військових засобів, які можуть надати лише США (наприклад, супутникова розвідка, ракети ППО до системи Patriot), Європа може вплинути на успіх чи поразку.
Результат в Україні не буде повною перемогою чи повною поразкою жодної зі сторін. Швидше за все, він залежатиме від тривалої, складної військової, економічної і політичної боротьби між Україною і Європою з одного боку, і росією та її партнерами з іншого. Війни, що тривають на Близькому Сході, і потенційний конфлікт між США і Китаєм щодо Тайваню також прямо і опосередковано впливатимуть на Європу.
У внутрішній політиці Європи є багато спільних рис, але є й суттєві національні відмінності. По всьому континенту політики в державах, часто обтяжених великими боргами, стикаються з проблемою, як переконати старіюче населення, яке звикло до високого рівня соціального забезпечення, але має алергію як на зростання імміграції, так і на підвищення податків, у тому, що ситуація повинна змінитися. І це ще до того, як уряди почнуть докладати певних зусиль, щоб досягти, принаймні, "зрештою", нової мети НАТО, яка полягає в тому, щоб до 2035 року витрачати 3,5 % ВВП на оборону, плюс 1,5 % на інфраструктуру, яка має відношення до безпеки.
Політики ліберального центру намагаються виробити надійний контррецепт, який би дозволив їм перемогти на виборах. Деякі виклики, такі як забезпечення доступного житла, мають бути сферою основної компетенції для раціональної політики, якою традиційно пишаються ліберали. Інші, такі як визначення того, що має і чого не має робити держава ХХІ століття, вимагають переосмислення, подібного до того, яке провели європейські соціал-демократи і християнські демократи після 1945 року.
Щодо імміграції ліберально-центристські партії неодноразово припускаються помилки, переймаючи риторику ультраправих (Британія ризикує стати "островом чужинців", як заявив Кір Стармер), але фактично не контролюючи нелегальну міграцію. Таке поєднання лише привертає виборців до популістів.
Вони повинні робити прямо протилежне: ефективно управляти нелегальною міграцією, одночасно підкреслюючи позитивні економічні, соціальні та культурні наслідки легальної міграції. Дивно, що британська лейбористська партія здається нездатною навести цей аргумент, коли її власні парламентські лави заповнені живими, дихаючими прикладами розмаїття талантів, які приносить з собою імміграція.
Скрізь ви маєте значну частину суспільства, особливо чоловіків і жінок без вищої освіти і тих, хто живе в бідніших регіонах, які відчувають себе знехтуваними як в економічному, так і в культурному плані. Імміграція – це гаряча тема, на якій популісти зосереджують всі ці невдоволення. Тим часом молоді виборці побоюються, що їхні життєві перспективи є менш сприятливими, ніж у їхніх батьків, починаючи з поширеної проблеми недоступного житла. Багато з них звертаються до антиістеблішменту, правих чи лівих партій.
Цікавою є історія успіху прем'єрки Данії, соціал-демократки Метте Фредеріксен, яка поєднала надзвичайно жорстку боротьбу з нелегальною міграцією з щедрими соціальними видатками та уникненням крайньої ксенофобської риторики. Але те, що працює в Данії, може не спрацювати в інших країнах. Зрештою, політика різних європейських країн залишається дуже різною, і часто вирішальну роль відіграють не спільні риси, а специфічні особливості.
Тож це може бути схоже на кінні перегони. У Німеччині ключове питання полягає в тому, чи зможе AdN, яка вже є провідною партією на більшій частині сходу країни, збільшити свою підтримку в більш густонаселеній західній частині (один з політиків AdN у старому металургійному місті Дуйсбурзі носив капелюх з написом "Зробимо Дуйсбург знову великим").
Як на місцевому, так і на глобальному рівні, люди мають значення. Найуспішніший антиліберальний популіст Європи Віктор Орбан, який перебуває при владі з 2010 року, зараз стикається з сильною політичною конкуренцією з боку партії "Тиса" Петера Мадяра. Враховуючи характер режиму Орбана, парламентські вибори в Угорщині наступного року не будуть вільними і чесними; але, як переконався Слободан Мілошевич у 2000 році, навіть нечесна конкуренція може стати на заваді досить непопулярному багаторічному чинному президенту.
У Польщі дедалі більше молодих виборців розчаровані тим, що вони вважають нескінченним поєдинком між двома сварливими старими, Качинським і Туском, які домінували в польській політиці протягом останніх 20 років. Туск, який зробив надзвичайний особистий внесок як у польські, так і в європейські справи, тепер повинен знайти харизматичного наступника для участі в наступних виборах. У Франції, після гордовитого рішення Макрона призначити непотрібні парламентські вибори минулого року, багато чого залежатиме від того, хто стане кандидатом у президенти, який візьме гору над Ле Пен або Барделлою.
Батько-засновник ЄС Жан Моне зауважив, що "Європа буде викувана в кризах і стане сумою рішень, прийнятих для подолання цих криз". Це досі вірно, але слід додати, що Європа буде викувана в низці національних політичних змагань і стане сумою результатів виборів.