Позаштатні співробітники Центру аналізу європейської політики, колишні російські журналісти-розслідувачі та співзасновники сайту Agentura.ru Андрєй Солдатов та Іріна Бороган читачам CEPA розповідають про параною Кремля і російських спецслужб стосовно британської розвідки та розкривають історичні причини такої параної.
Глибоке занепокоєння щодо шпигунських можливостей Великої Британії та Франції глибоко вкорінене у свідомості Кремля.
Тоді як адміністрація США продовжує шукати можливість домовитися з путіним, московські майстри шпигунства переключають свою увагу на протистояння з двома своїми головними супротивниками в Європі. Це британські та французькі спецслужби, щоправда, з різних причин.
російські розвідники завжди були одержимі британцями, вважаючи їх набагато кращими в шпигунському ремеслі, ніж американці, і холодна війна не вплинула на це судження.
Зрештою, британці – єдина розвідувальна служба, яку коли-небудь звинувачували у безпосередній змові з метою повалення режиму в Москві (якщо не брати до уваги відносини Леніна з німцями під час Першої світової війни, які досі залишаються соромом для офіційного історичного наративу). Для параноїдального Кремля навряд чи має значення, що ця спроба відбулася понад сто років тому, невдовзі після російської революції 1917 року.
Британці провели значну розвідувальну операцію в постреволюційній росії, спочатку для підтримки й спостереження за своїм союзником воєнного часу, а зрештою для підриву більшовицького режиму і його закликів до глобальної революції.
Брюса Локхарта, який на той час виконувача обов'язків Генерального консула Великої Британії в Москві, звинуватили у передачі великих сум латиським військам (преторіанській гвардії Леніна) у спробі здійснити антибільшовицький державний переворот у 1918 році за сприяння відомого шпигуна Сідні Рейлі. Брюс Локхарт був заарештований ЧК за звинуваченням у підготовці вбивства більшовицьких лідерів, а згодом обміняний на Максима Литвинова, який перебував у британській в'язниці й за часів Сталіна став міністром закордонних справ СРСР. Рейлі обманом змусили повернутися до росії, схопили та стратили.
З часів "змови Локхарта" московські спецслужби ставилися до британських шпигунів зі страхом і захопленням. У певному сенсі, це були відносини любові та ненависті, які виходили далеко за межі оперативної логіки.
У 1960-х роках, коли московські шпигуни вперше вийшли на публіку й почали безпосередньо спонсорувати шпигунські фільми, такі як "Мертвий сезон", знятий у 1968 році. Вони наслідували саме британські фільми, а британських шпигунів вважали головним ворогом КДБ.
Головною привабливістю фільму була його атмосфера. Знятий у чорно-білих тонах на сірому тлі (трохи схоже на британський фільм "Шпигун, який прийшов з холоду", 1965), чоловіки віком від сорока до п'ятдесяти років, одягнені в сірі та чорні плащі, розмовляють тихими голосами й мало що роблять. Дії починаються лише наприкінці.
У центрі сюжету – дволикість і цинізм неназваної ворожої сили (британці ніколи не називаються прямо, але всі ознаки вказують на Британію). Її поведінка глибоко цинічна і небезпечна – ворог наймає розшукуваного нацистського військового злочинця для продовження його досліджень зі створення нейрохімічної зброї. Головним консультантом фільму був Конон Молодий, нелегальний агент КДБ (тобто шпигун без дипломатичної акредитації), який працював у Великій Британії під виглядом канадського бізнесмена, поки його не заарештували, а потім обміняли.
Фільм мав миттєвий успіх, його подивилися 35 мільйонів радянських людей. Він справив величезний і тривалий вплив на рядових співробітників КДБ: путін якось зізнався, що фільм надихнув його вступити на службу в органи безпеки.
Радянські спецслужби також заохочували друковану продукцію для пропагандистської війни. У 1960-х роках було видано безліч книг, і знову ж таки, основні зусилля КДБ були спрямовані на Британію. Москва спонсорувала видання книг, написаних британськими шпигунами-зрадниками Кімом Філбі та Дональдом Макліном, членами так званої Кембриджської п'ятірки (хоча, що цікаво, лише книга Філбі була перекладена російською мовою).
У 1970-х і 1980-х роках офіцери розвідки КДБ, яких збиралися відрядити до Великої Британії, ставилися до Кіма Філбі із захопленням, що межувало з обожнюванням. У рамках програми підготовки він розповідав їм про те, як це – бути британцем. І справді, молоді офіцери КДБ почали наслідувати звички та манери Філбі.
Після розпаду Радянського Союзу багато з цих офіцерів, які все ще служили в так званій Службі зовнішньої розвідки (СЗР), організували неформальний "англійський клуб" у біло-блакитному особняку в Колпачному провулку в центрі Москви, де також розташовувався прес-центр СЗР. До клубу входили керівник прес-служби СВР Юрій Кобаладзе і ветеран КДБ Михайло Любимов, який став письменником шпигунських романів; обидва вони служили в Лондоні під час холодної війни.
За збігом обставин, деякі з цих шанувальників Філбі провели кілька років у відділі дезінформації російської розвідки – відділі, який не лише займався "активними заходами" по всьому світу, але й значною мірою відповідав за переосмислення іміджу СЗР після розпаду Радянського Союзу. У цих зусиллях російські шпигуни були представлені як більш вишукані, культурні, світські і навіть ліберальні, на відміну від жорстоких офіцерів КДБ, які служили всередині країни. Цей надзвичайно успішний ребрендинг допоміг захистити СЗР від реформ у 1990-х роках.
Московські шпигунські майстри прийшли до переконання, що британці не мають собі рівних у маніпулюванні як ворогами, так і союзниками. Керівник відділу економічної розвідки радянської військової розвідки за часів Горбачова Віталій Шликов одного разу з відвертим захопленням розповів авторам, як він читав про Британську координаційну службу безпеки (BSC) – філію британської розвідки в США під час Другої світової війни, коли він перебував у швейцарській в'язниці у 1980-х роках як викритий нелегал ГРУ. Шликов вважав, що BSC ефективно маніпулювала урядом США як під час війни, так і тривалий час після неї.
Він не був самотнім у своїх переконаннях. Усередині путінського режиму підозри щодо британської підступності лише посилювалися. Ще у 2007 році на Першому каналі, головному телеканалі країни, вийшов серіал "Велика гра" (який зображує безперервні британські змови проти росії), створений Михайлом Леонтьєвим, одним з найближчих до путіна російських пропагандистів.
Основний меседж серіалу полягав у тому, що Холодна війна не почалася в 1949 році й не закінчилася в 1991 році, а британці знову були визначені як основний супротивник. Серіал знову вийшов в ефір у 2008 році – одразу після війни росії в Грузії і ще раз у березні 2022 року, після повномасштабного вторгнення в Україну. Відкрита британська підтримка України у війні лише підживлювала параною Москви: російські спецслужби також роками підозрювали, що елітний британський армійський підрозділ SAS був залучений до конфлікту (вочевидь, не безпідставно).
Франція опинилася під російським прицілом з інших причин. Починаючи з 2022 року, в Москві зростає переконання, що Франція була призначена західною розвідувальною спільнотою для переманювання перебіжчиків і дезертирів на Захід – смертний гріх в очах Кремля, враховуючи, що Москва завжди була параноїдальною щодо загрози переходу російських солдатів, шпигунів і дипломатів на бік ворога. І справді, впродовж ХХ століття росія справді продукувала надзвичайну кількість перебіжчиків.
Ці підозри лише посилилися, коли у 2023 році Франція прийняла визначне рішення прийняти російських військових дезертирів. У липні 2023 року Національний суд Франції з питань притулку надав притулок 19 чоловікам. Суд прийняв доктрину, згідно з якою громадянам росії має бути надано статус біженця, якщо вони зможуть "довести, що їм особисто загрожує ризик переслідування у разі повернення до росії через невиконання ними умов часткової мобілізації в контексті війни, яку ведуть російські збройні сили проти України".
У жовтні шестеро російських солдатів, які втекли з поля бою в Україні або не захотіли брати участь у війні, прибули до Франції з Казахстану без проїзних документів або закордонних паспортів. Вони отримали дозвіл на в'їзд для отримання політичного притулку у Франції, що стало першим великим випадком в'їзду групи дезертирів до європейської країни. На той час правозахисники нарахували понад 2 000 російських солдатів, які втекли за кордон.
У Москві також зростала параноя щодо можливої прямої участі французьких військових у війні. У січні 2024 року, коли східноукраїнське місто Харків зазнало ракетного удару, в результаті якого загинули десятки людей, російські інформаційні агентства стверджували, що метою удару була група французьких найманців, які воювали на українській стороні (французи одразу ж відкинули це твердження).
Підозри Кремля лише поглиблюються подіями останніх місяців. Франція і Велика Британія запропонували сформувати основу військового контингенту Європи в Україні в рамках угоди про припинення вогню – перспектива, яка завжди була найбільшим кошмаром Кремля.
Джерело: CEPA